Пошук по сайту

Віртуальні виставки

Життя під звуки

Розділи виставки:

1. Василь Васильович Безкоровайний
2. Рейнгольд Моріцевич Глієр
3. Карабиць Іван Федорови
4. Кюї Цезар Антонович
5. Борис Миколайович Лятошинський

Василь Васильович Безкоровайний

Василь Васильович Безкоровайний – український композитор, диригент, піаніст, музичний діяч.

Народився 12 січня 1880р. у м.Тернополі.

Навчався в Тернопільській учительській семінарії, згодом – в українській гімназії, співав у церковному хорі.

Одночасно навчався у Львові – в Політехніці та Консерваторії. Його учителями були професори С. Невядомський та М. Солтис.

Після закінчення університету в 1908 р., протягом двох років працював у Вищому музичному інституті ім. М. В. Лисенка й водночас в академічній гімназії у Львові. Був учителем гімназій у Тарнові (Польща) та Станіславі, де організував хор «Боян» і диригував ним.

Із 1914 р. – в Тернополі: учитель української гімназії, диригент хору «Боян». У 1919 р. арештований польською владою й ув’язнений у Стшалкові біля Каліша. Повернувшись до Тернополя, В. Безкоровайний організував філію Львівського вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка, у якому працював викладачем.

У 1921 р. співпрацював із драматичним театром на чолі з М. Крушельницьким. Після загострення національних взаємин у Польщі його перевели в 1929 р. до Золочева, де він заснував філію Вищого музичного інституту, смичковий і духовий оркестри, драматичний гурток.

Після звільнення з посади в 1935 р. повернувся до Тернополя. Працював диригентом Тернопільського «Бояна», виступав як піаніст-акомпаніатор із хорами на Шевченківських концертах і на вечорах, присвячених М. Лисенку, М. Леонтовичу, І. Франку, Лесі Українці та ін.

У 1938 р. В. Безкоровайний переїхав до Львова, де під час німецької окупації керував церковним хором.

У 1944-1949 рр. жив і працював у м. Габльонц (Австрія), куди виїхав із театром В. Блавацького як театральний бібліотекар. Тут організував український церковний хор, брав участь в українському концертному житті.

У 1949 р. емігрував до США, мешкав у м. Буффало. Керував мішаним хором Українського конгресового комітету, навчав гри на фортепіано, продовжував писати музику.

Помер 5 березня 1966 р. у м. Буффало (США). Твори й значна частина архіву знаходяться в Тернопільському краєзнавчому музеї.

Творчий доробок

Композиторській творчості В. Безкоровайного близький напрямок фольклоризму. Він спирався на пізні шари пісенно-танцювальної міської музики, тісно пов’язаної з традиціями й жанрами побутового музикування. Автор понад 350 різножанрових творів, що виконувалися в Австралії, Канаді, США до початку 1940-х і з 1997 рр. в Україні, в тому числі на «Київ Музик Фесті» (2001, Київ), Міжнародному фестивалі «Синій птах».

• «Полуботок»
• «Думи мої»
• «Садок вишневий»
• «Гей, хто в світі кращу долю має» (сл. Івана Франка)
• дитяча казка-оперета «Червона Шапочка» (1960, лібрето Л. Полтави)
• водевіль «Жабуриння» (співавтортсво з Володимиром Балтаровичем)
• псалми, пісні на слова українських поетів і власні
• колядки, танці
• обробки народних пісень
• музика до вистав – «Тополя» Г. Лужницького за Тарасом Шевченком (1938), «Мина Мазайло» Миколи Куліша(1942)

Література

1. Безкоровайний В. Червона шапочка: казка-опера для дітей на 3 дії / В. Безкоровайний; лібр. Л. Полтава. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. – 18 с.
2. Безкоровайний Василь Васильович / Мистецтво України: біографічний довідник / упоряд. А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; ред. А. В. Кудрицький – К.: Укр. енцикл., 1997. – С. 48.
3. Безкоровайний Василь Васильович / Митці України: енциклопедичний довідник / упоряд. М. Г. Лабінський, В. С. Мурза; ред. А. В. Кудрицький. – К.: Укр. енцикл., 1992. – С. 54.
4. Безкоровайний Василь – композитор і диригент // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 107.
5. Кушніренко А. Душа його – народна пісня: [про укр. композитора В. Безкоровайного] / А. Кушніренко // Культура і життя. – 2003. – 11 черв. – С. 4.
6. Хоменко В. Диск для вічності: [про перший в Україні компакт-диск музики В. Безкоровайного] / В. Хоменко // Голос України. – 2003. – 28 лют. – С. 9.
7. Безкоровайний В. Сонати для фортепіано / В. Безкоровайний. – Сімферополь: ВАТ «Сімферопольська міська друкарня», 2008. – 98 с.
8. Безкоровайний В. П’єси на українські теми: для фортепіано в чотири руки / В. Безкоровайний. – Сімферополь: Таврія, 2009. – 145 с.
9. Безкоровайний В. Українські думки: для скрипки і фортепіано / В. Безкоровайний. – Сімферополь: Доля, 2004. – 123 с.

Рейнгольд Моріцевич Глієр

Рейнгольд Моріцевич Глієр – український і російський композитор, диригент, педагог.

Народився 11 січня 1875 р. у Києві в родині майстра музичних інструментів. З тринадцяти років був постійним учасником домашнього струнного квартету, а з чотирнадцяти почав писати музику. В 17 років після закінчення гімназії вступив до Київського музичного училища, де навчався два роки грі на скрипці і теорії композиції. Навчальні заняття поєднував із практичним вивченням музики: грав у симфонічному оркестрі. Восени 1894 р. Р. Глієр був прийнятий до Московської консерваторії, яку закінчив у 1900 р. із золотою медаллю.

З 1902 р. розпочав педагогічну діяльність.

У 1913-1920 рр. – професор класу композиції у Київській консерваторії.

З 1914 р. – директор Київської консерваторії. За короткий час йому вдалося підняти навчальну справу і загальний рівень успішності студентів, організувати симфонічний оркестр і оперну студію. Велике значення приділяв колективним формам роботи, крім класу композиції керував ще й студентським оркестром, оперним і камерно-інструментальним класами.

Крім керівництва студентським оркестром, брав активну участь і в симфонічних концертах Руського музичного товариства, виконуючи власні твори. Консерваторія під керівництвом Р. Глієра стала одним із провідних центрів музичного життя України.

Водночас він працював над симфонічною картиною-балетом «Запорожці», що була створена за мотивами картини Рєпіна, а також над новими оркестровими редакціями опер М. Лисенка «Наталка Полтавка» і «Чорноморці».

З 1920 по 1941 рр. – професор Московської консерваторії. Співпрацював з В. Немировичем-Данченком і К. Станіславським, музично оформив більше десяти п’єс у виставах МХАТу, Музичної студії В. Немировича-Данченка, Московського драматичного театру, театру ім. Єрмолової та ін.

У 30-ті роки XX ст. ще більше зросла творча активність Р. Глієра. Він пише твори в різних жанрах. Серед них – концерти для голосу, віолончелі, валторни, арфи. Восени 1936 р. в Узбекистані були написані музична драма «Гюльсара», увертюра для симфонічного оркестру «Ферганське свято», опера «Лейли і Меджнун».

У 1938 р. йому присвоєно звання народного артиста СРСР, пізніше – ступінь доктора мистецтвознавства.

У 1939 р. написав симфонічну поему «Заповіт», присвячену пам’яті великого поета Тараса Шевченка. Впродовж 1942, на початку 1943 рр. композитор завершив оперу «Рашель» і написав один з найкращих своїх творів – Концерт для колоратурного сопрано з симфонічним оркестром.

Після Великої Вітчизняної війни продовжував активно працювати. З’явилися опера «Гюльсара» (1949), балети «Мідний вершник» (1949) і «Тарас Бульба» (1952).

1955 р. композитор написав третю версію балету «Червоний мак» (нині «Червона квітка»).

Помер 23 червня 1956 року в Москві у неповні 82 роки. У Києві його ім'я носить музичне училище, в стінах якого почалася його блискуча творча біографія і становленню якого він віддав багато творчої енергії.

Література

1. Глієр Рейнгольд Моріцевич / А. І. Муха // Композитори України та української діаспори: довідник. – К.: Муз. Україна, 2004. – С.67.
2. Гулинская З. К. Рейнгольд Морицевич Глиер / З. К. Гулинская. – М.: Музыка, 1986. – 220 c.: ил. (Русские и советские композиторы).
3. Рейнгольд Морицевич Глиер: Статьи. Воспоминания. Материалы. Т. 2. – Л.: Музыка, 1967 – 352 с.: ил.
4. Глиер Р. М. Статьи и воспоминания: / Р. М. Глиер; сост. В. А. Киселев . – М. : Музыка, 1975. – 220 с.: ил.
5. Глиэр Р. М. Альбом фортепианных пьес / Р. М. Глиэр . – М.: Музыка, 1964. – 87 с.
6. Глиэр Р. М. Ария. Пастораль. Юмореска: учебно-педагогический репертуар для ДМШ / Р. М. Глиэр . – М.: Музгиз, 1952. – 7 с.
7. Глиэр Р. М. В полях. Эскиз: учебно-педагогический репертуар для ДМШ / Р. М. Глиэр . – М. – Л.: Музгиз, 1951. – 7 с.
8. Глиэр Р. М. В порыве нежности сердечной: для высокого голоса в сопровожд. фортепиано / Р. М. Глиэр . – М.: Музгиз, 1963. – 3 с.
9. Глиэр Р. М. Избранные произведения в перелож. для баяна / Р. М. Глиэр . – М.: Музыка, 1978. – 48 с.
10. Глиэр Р. М. Избранные романсы: для голоса в сопровожд. фортепиано / Р. М. Глиэр . – М.: Музыка, 1974. – 124 с.
11. Глиэр Р. М. Избранные романсы и песни: для голоса в сопровожд. фортепиано / Р. М. Глиэр . – М.: Музыка, 1982. – 40 с.
12. Глиэр Р. М. Концерт для виолончели с оркестром: перелож. для виолончели и фортепиано / Р. М. Глиэр . – М.: Музгиз, 1960. – 86 с.
13. Глиэр Р. М. О, не вплетай цветов…Жить! Буде мжить : для высокого голоса в сопровожд. фортепиано / Р. М. Глиэр . – М. : Музыка, 1966. – 8 с.
14. Глиэр Р. М. Пьесы для фортепиано / Р. М. Глиэр. – М. : Музыка, 1974. – 82 с.

Карабиць Іван Федорови

Іван Федорович Карабиць – видатний український композитор, педагог, музично-громадський діяч.

Народився 17 січня 1945 р. у грецькій родині в с. Ялта Першотравневого району Донецької області. У ранньому дитинстві разом з батьками виїхав з Ялти. Подальше його життя пройшло у Дзержинську, Артемівську, Києві та гастрольних поїздках.

У 1959–1963 рр. навчався в Артемівському музичному училищі (нині носить ім'я Івана Карабиця), закінчив його по класу фортепіано.

У 1961-1963 рр. працював концертмейстером училищного хору.

У 1963-1971 рр. навчався на композиторському факультеті Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського в класі Б. М. Лятошинського, з 1968 р. – у класі М. М. Скорика, під керівництвом якого закінчив аспірантуру.

У 1964-1967 рр. служив в армії. У 1967-1975 рр. працював диригентом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу.

З 1972 р. – член Спілки композиторів України. У наступні роки обирався до складу правління СКУ і СК СРСР, був головою правління Музфонду України (1979-1983), заступником голови правління СКУ з питань міжнародних зв’язків та керівник комісії масових жанрів.

У 1994-2000 рр. – художній керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата», фундатор циклу концертів «Час камерати». У 1990 р. став автором ідеї та постійним директором і художнім керівником Міжнародного музичного фестивалю «Київ Мюзик Фест». Тринадцятий фестиваль «Київ Мюзик Фест 2002» було присвячено пам’яті Івана Карабиця.

У 1995 р. став одним із засновників Міжнародного благодійного фонду конкурсу пам’яті Володимира Горовиця, у 1995-2001 рр. – постійний голова журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. З 1998 р. – художній керівник Міжнародного музичного фестивалю «Київські літні музичні вечори».

І. Карабиць брав участь в роботі Всеамериканської асоціації адміністраторів музичних навчальних закладів, виступав з лекціями про українську музику в Українському інституті Америки, в Університеті штату Невада, був запрошений Чикагським симфонічним оркестром як composer in residence.

Помер видатний композитор 20 січня 2002 р.

Звання та нагороди

Народний артист України (1991), заслужений діяч мистецтв України (1974), лауреат премії Ленінського комсомолу (за ораторію «Заклинання вогню» і Симфонію № 2), лауреат Республіканської премії ім. М. Островського (1978), лауреат Всесоюзного конкурсу композиторів (за Концерт № 1 для фортепіано з оркестром), дипломант Всесоюзного конкурсу (за ораторію «Земле моя, на ймення Донбас»).

Професор Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, член правління Національної спілки композиторів України, член правління Українського фонду культури і Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО.

Творчий доробок

• симфонії – № 1 «5 пісень про Україну» (1974), № 2 (1977)
• концерти для оркестру – № 1(1981), № 2(1986), № 3(1989)
• «Присвячена Жовтню» (симфонічна прелюдія, 1977)
• Тріумфальна увертюра (1980)
• балет «Героїчна симфонія»(1982)

• «Сад божественних пісень» на вірші Г. Сковороди для хору, солістів та симфонічного оркестру (1971)
• «Vivere memento» («Пам'ятай жити») на вірші І. Франка для баса і симфонічного оркестру (1970)
• «Мій рідний Донбас» (1980)
• «Київські фрески» опера-ораторія на вірші Б. Олійника для солістів, хору та симфонічного оркестру
• «Молитва Катерини» на вірші К. Мотрич
• «Ювілейна кантата» на вірші М. Руденка для солістів, хору та симфонічного оркестру

• концерти для фортепіано з оркестром – №1 (1968), №2(1971), № 3 «Голосіння»(2000)
• 5 музичних моментів для фортепіано з оркестром (1999)
• концерт для віолончелі з оркестром (1968)

• Квінтет (1966)
• Український сувенір (1980)
• «Святковий Київ» (1980)
• «Симфонія праці» (1981)

• Симфоніетта для струнних (1967)
• Симфонія №3 для струнних
• Концертіно для камерного оркестру (1970)
• Концерт-триптих для струнних (1996)
• Віо-серенада (2000) для струнного оркестру

• «Три українські пісні» для хору та фортепіано (1969)
• «Пастелі» вокальний цикл на сл. П. Тичини для сопрано і ф-но (1970)
• «З пісень Хіросіми» цикл на вірші Е. Йонеди для сопрано і флейти
• «Повісті» вокальний цикл на тексти А. Куліча для баритону і ф-но (1975)
• «З лірики М. Рильського» цикл пісень для мецо-сопрано і ф-но (1976)
• «На березі вічності» цикл пісень на вірші Б. Олійника
• «Мати» цикл на вірші Б. Олійника для голосу та фортепіано

• Сонати для віолончелі і ф-но – №1 (1968), №2 (1972)
• «Ліричні сцени» для скрипки і ф-но (1970)
• концертна сюїта для скрипок (1973)
• Струнний квартет (1973)
• Концертний дивертисмент для 6 виконавців (1975)
• Експромт для альта і ф-но (1976)
• «Диско-хоровод» для кларнету і ф-но (1981)
• Концертино для 9 виконавців (1983)
• Про що співає річка для 7 виконавців (1993)
• «Інтродукція та колізія» для 2 скрипок та ф-но (1993)
• «Музика з вотерсайду» для флейти, кларнета, скрипки, ф-но та ударних (1994)

• Сонатина для фортепіано (1967)
• «Музика» для скрипки соло (1972)
• 24 прелюдії для ф-но (1976)
• «Вальс» для альта соло (1982)

• «Вулиця тринадцяти тополь» (1969)
• «Комісари» (1970)
• «Відкрий себе» (1972)
• «Земні та небесні пригоди» (1974)
• «Острів юності» (1976)
• «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (1979)
• «Житіє святих сестер» (1982)
• «Без року тиждень» (1982, т/ф)
• «Тепло студеної землі» (1984, 2 с)
• «Іванко і цар Поганій» (1984, т/ф)
• «Чудеса в Гарбузянах» (1985, т/ф)
• «Поранені камені» (1987, т/ф, 3 с)
• «Шлях до пекла» (1988)
• «Із житія Остапа Вишні» (1991)
• «Партитура на могильному камені» (1995)
• «Була у слона мрія» (1973)
• «Півник і сонечко» (1974)
• «Ниточка і Кошеня» (1977)
• «Різнокольорова історія» (1987)
• «Різдвяна казка» (1993)
• «На полі крові. Акеїсіата» (2001) та ін.

Література

1. Берегова О. Заповіт Івана Карабиця / О. Берегова // День. – 2008 – 21 берез. – С. 18.
2. Єрмакова Г. О. Іван Карабиць / Г. О. Єрмакова. – К.: Муз. Україна, 1983. – 48 с. (Творчі портрети українських композиторів).
3. Карабиць Іван Федорович / А. І. Муха // Композитори України та української діаспори: довідник. – К.: Муз. Україна, 2004. – С.126.
4. Карабиць Іван Федорович / Мистецтво України: біографічний довідник / упоряд. А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; ред. А. В. Кудрицький – К.: Укр. енцикл., 1997. – С. 286.
5. Карабиць Іван Федорович // Митці України: енциклопедичний довідник / упоряд. М. Г. Лабінський, В. С. Мурза; ред. А. В. Кудрицький. – К.: Укр. енцикл., 1992. – С. 287.
6. Копиця М. Маестро – філософ: [про укр. композитора І. Карабиця] / М. Копиця // День. – 2009 – 16 січ. – С. 19.
7. Поліщук Т. Маестро, який подарував «Сад божественних пісень…»: [про укр. композитора І. Карабиця] / Т. Поліщук // День. – 2012 – 17 січ. – С. 18.
8. Хорозова О. Свята до музики любов: [про укр. композитора І. Карабиця] / О. Хорозова // Мистецтво та освіта. – 2009. – № 1. – С. 62.
9. Карабиць І. Ф. 24 прелюдії: для фортепіано / І. Ф. Карабиць. – К.: Муз. Україна, 1984 . – 88 с.
10. Карабиць І. Ф. Вокальні твори / І. Ф. Карабиць. – К.: Муз. Україна, 1984. – 80 с.
11. Карабиць І. Ф. Де вітер землю голубить / І. Ф. Карабиць; сл. В. Губарець. – К.: Муз. Україна, 1979. – 7 с.
12. Карабиць І. Ф. Дніпра жива вода / І. Ф. Карабиць; сл. Ю. Рибчинського. – К.: Муз. Україна, 1982. – 11 с.
13. Карабиць І. Ф. Дніпра жива вода / І. Ф. Карабиць; сл. І. Бердник. – К.: Мистецтво, 1976. – 5 с.
14. Карабиць І. Ф. Комсомоле, доле моя / І. Ф. Карабиць; сл. Б. Олійник. – К.: Муз. Україна, 1978 . – 7 с.
15. Карабиць І. Ф. Мій Києве / І. Ф. Карабиць; сл. В. Герасимов. – К.: Муз. Україна, 1982. – 11 с. (Нові пісні року)
16. Карабиць І. Ф. Надія, віра, любов / І. Ф. Карабиць; сл. В. Батюк. – К.: Муз. Україна, 1982 . – 12 с.
17. Карабиць І. Ф. Пісні / І. Ф. Карабиць. – К.: Муз. Україна, 1987. – 64 с.

Кюї Цезар Антонович

Цезар Антонович Кюї – російський композитор та музичний критик, член «Могутньо купки», професор військової фортифікації, інженер-генерал.

Народився в литовському місті Вільно. У Цезаря Антоновича рано проявився інтерес до музики. Перші уроки гри на фортепіано він отримав від своєї старшої сестри, потім відвідував приватних педагогів.

У 1851-55 рр. Кюї навчався у Головному інженерному училищі. Музикою займався, коли випадала нагода, але музичних вражень, передусім, від щотижневих відвідувань опери, було багато, і вони згодом вплинули на формування Кюї як композитора і критика.

1855 р. Ц. Кюї був переведений в офіцери, а в 1857 р. закінчив Миколаївську інженерну академію. Залишений при ній репетитором топографії, потім викладачем фортифікації

З 1878 р. працював на посаді професора одночасно в трьох військових академіях: генерального штабу, інженерної та артилерійської.

Як композитор Кюї публічно дебютував на концерті імператорського музичного товариства, де було виконано його скерцо, присвячене дружині Мальвіні Рафаїлівні Бамберг. Значний вплив на долю Кюї зіграло його знайомство з Балакірєвим та іншими учасниками майбутньої «Могутньої купки» – Мусоргським, Римським-Корсаковим і Бородіним, а також з Даргомижським.

У 1858 р. побачили світ перші романси Кюї, тоді ж він завершив оперу «Кавказький бранець». У 1859 р. Кюї написав комічну оперу «Син мандарин». На прем'єрі у ролі мандарина виступив М. Мусоргський, акомпанував на фортепіано автор, причому увертюра була виконана Кюї і Балакірєвим на чотири руки.

У 1876 р. в Маріїнському театрі відбулася прем'єра роботи Кюї – опери «Анджело» на сюжет драми Гюго. До її створення Кюї приступив будучи вже зрілим композитором. Музика опери «Анджело» відзначена великим натхненням і пристрасністю. Кюї вміло побудував музичну драматургію опери.

З 1864 виступав як музичний критик, відстоюючи принципи реалізму і народності в музиці, пропагуючи творчість М. І. Глінки, А. С. Даргомижського і молодих представників «Нової російської школи», а також новаторські течії зарубіжної музики. У ролі критика він часто публікував розгромні статті про творчість П. Чайковського. Систематична музично-критична діяльність Кюї тривала до початку 1900-х рр.

Серед перших російських критиків Ц. Кюї став регулярно пропагувати російську музику у закордонній пресі.

Пізніше Цезар Кюї брав участь у Біляєвському гуртку. У 1896-1904 роках Кюї був головою Петербурзького відділення, а в 1904 р. обраний Почесним членом Імператорського Російського Музичного Товариства.

Помер видатний композитор у Санкт-Петербурзі. Похований в Олександро-Невській лаврі.

• 14 опер, зокрема «Син мандарина» (1859), «Вільям Раткліфф» (1869), «Анджело» (1875), «Сарацин» (1898), «Капітанська дочка» (1909)
• 4 дитячі опери
• твори для оркестру, камерних інструментальних ансамблів, фортепіано, скрипки, віолончелі
• вокальні ансамблі
• романси (понад 250)

Окрім того Ц. Кюї є автором ряду статей з музики та фортифікацій.

Література

1. Кюи Ц. А. Избранные пьесы: для скрипки и фортепиано / Ц. А. Кюи. – М.: Музыка, 1976. –47 с.
2. Кюи Ц. А. Избранные хоры / Ц. А. Кюи; сост. Б. Селиванов. – М.: Музыка, 1976. –55 с.
3. Кюи Ц. А. Концертная сюита: для скрипки с оркестром / Ц. А. Кюи. – М.: Музыка, 1975. –50 с.
4. Кюи Ц. А. Коснулась я цветка. Царкосельская статуя. Сожженное письмо: для голоса в сопровожд. фортепиано / Ц. А. Кюи . – М.: Музыка, 1965 . – 9 с. (Концертный репертуар вокалиста).
5. Кюи Ц. А. Кот в сапогах: опера-сказка для детей в 2-х д. / Ц. А. Кюи; либр. М. Львовский. – М.: Музгиз, 1961 . –76 с.
6. Кюи Ц. А. Майский день: песни и хоры для детей в сопровожд. фортепиано / Ц. А. Кюи; сост. В. Логинова . – М.: Музыка, 1978 . –30 с.

Борис Миколайович Лятошинський

Борис Миколайович Лятошинський – український композитор, диригент і педагог, один із основоположників модерного напрямку в українській музиці.

Неодноразовий член журі Міжнародних і Всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії.

Народився 3 січня 1895 р. у м. Житомирі в сім’ї інтелігентів.

З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. Два роки навчався в Златопільській гімназії. Саме тут почав серйозно займатись музикою: навчався грі на скрипці, грав в учнівському оркестрі.

У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва та вступив на юридичний факультет Київського університету. Водночас готувався до вступу в консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра.

У 1918 р. закінчив юридичний факультет Київського університету, у 1919 р. – Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра, творчі зв’язки з яким він постійно підтримував, і з часом вони переросли у щиру дружбу.

З 1920 р. Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 р. – веде клас композиції.

20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів, так і західних.

З 1922 по 1925 рр. Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві ім. М. Д. Леонтовича.

Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав струнний квартет №3, сонату для скрипки й фортепіано, баладу для фортепіано. Тоді ж він звернувся до великих форм (Увертюра на чотири українські народні теми, опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут»).

30-ті роки – важливий етап у творчій біографії Лятошинського. Він знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з власної музики до кінофільмів (1931-1932) та симфонію №2 (1936).

У цей час композитор писав також романси на вірші О. Пушкіна, І. Франка, Л. Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата», «Заповіт») і оперу «Щорс».

Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 р. блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» М. Лисенка.

Творчу працю Лятошинський весь час поєднував з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. У 1935 – 1938 рр. композитор викладав паралельно у двох консерваторіях – Київській і Московській.

У 1939 р. року митця обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни.

У квітні 1941 року в Київській філармонії відбувся великий авторський концерт Лятошинського, який пройшов з великим успіхом.

Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х років став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го, у зв'язку з 50-річчям, композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.».

Кінець 40-х – 50-ті роки стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей період він написав ряд хорових і оркестрових творів, романсів, музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів – симфонія №3, симфонічна балада «Гражина», «Поема возз’єднання», поема «На берегах Вісли». Вагомим вкладом у вітчизняну хорову творчість повоєнних років стали хори Б. Лятошинського на вірші Т. Шевченка і О. Пушкіна. Серед останніх творів Б. Лятошинського були – симфонії № 4 і № 5, «Слов'янська сюїта» та «Лірична поема».

З 1944 р. і до самої смерті Борис Миколайович жив у Києві по вул. Леніна (тепер вул. Б. Хмельницького) № 68, де йому встановлено меморіальну дошку. Помер видатний композитор 15 квітня 1968 р. у віці 74 років, похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Творчий доробок

• «Золотий обруч» (за повістю Івана Франка «Захар Беркут», 1929)
• «Щорс» («Полководець», лібр. І. Кочерги та М. Рильського, 1937)

• «Урочиста кантата» (сл. М. Рильського, 1939)
• «Заповіт» (сл. Т. Шевченка. 1939)

• 5 симфоній
• сюїти, увертюри, симфонічні поеми
• з музики до кінофільмів (1931-32), з музики до кінофільму «Тарас Шевченко»(1952)
• з музики до трагедії У. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» (1955)
• Польська сюїта (1961)
• Балада «Гражина» для симфонічного оркестру (1955)
• Слов'янська сюїта (1966)
• Увертюра на чотири укр. нар. теми (1926)
• Слов'янська увертюра (1961)
• Урочиста увертюра (1968)
• Поема возз'єднання (1949–1950)
• Поема «На берегах Вісли» (1958)
• Лірична поема пам'яті Р. Глієра (1964)
• Фантастичний марш (1920)

• «Слов'янський концерт»(1953)

• Урочистий марш (1931)
• 2 похідних марші (1932, 1936)

• Три романси (слова старовинних китайських поетів, 1925)
• Два романси (сл. О. Пушкіна, К. Рилєєва, 1951)

• Два романси (сл. К. Бальмонта, 1923)

• Для квартету дерев'яних духових інструментів – Сюїта (1944), Три п'єси (1939)
• 2 фортепіанних тріо (1922, 1942)
• 4 струнних квартети (1915, 1922, 1928, 1943)
• Сюїта для квартету на укр. нар. теми (1944)
• Український квінтет (1942, 2-га ред. 1945)
• для скрипки і фортепіано – «Соната» (1926), «Три п'єси на таджицькі нар. теми» (1932)
• для віолончелі і фортепіано – 2 мазурки на польс. нар. теми (1953)
• для альта і фортепіано – Нюктюрн і Скерцино (1964)

• 2 сонати (1924, 1925)
• 7 п'єс
• 2 прелюдії (1942)
• 5 прелюдій (1943)
• Концертний етюд, рондо (1962) та ін.

• на сл. І. Франка (1941)
• на сл. Т. Шевченка (1960)
• на сл. О. Пушкіна (цикл «Пори року», 1949, 1952)
• на сл. О. Фета (1961)
• на сл. М. Рильського (1964)
• на слова різних поетів (цикл «З минулого», 1966) та ін.

• на слова П. Шеллі (1923), М. Метерлінка (1923), О. Пушкіна (1936), І. Франка (1940), Л. Первомайського (1940), В. Сосюри (1942), А. Міцкевича (1955) та ін.

• для голосу з фортепіано
• для хору без супроводу

• музика до 6-ти театральних вистав (1932-57, зокрема «У пущі» Лесі Українки, «Ромео і Джульєтта» У. Шекспіра)
• до 14-ти художніх кінофільмів (1932-60, зокрема «Кармелюк», «Визволення», «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Повія»)

• опер – «Енеїда», «Тарас Бульба»
• 2-х полонезів і маршу М. Лисенка
• закінчення та інструментування Скрипкового концерту Р. Глієра

Література

1. Копица М. Д. Симфонии Б. Лятошинского: эпоха, коллизии, драматургия: Исследование / М. Д. Копица. – К.: Муз. Україна, 1990. – 134с.
2. Копица М. «…А когда воскресну – не знаю»: [о Б. Н. Лятошинском] / М. Копица. – К.: Муз. академия, 1996. – № 1. – С. 29-38.
3. Самохвалов В. Я. «Гражина», «На берегах Вісли»: симфонічні твори Б. Лятошинського / В. Я. Самохвалов. – К.: Мистецтво, 1964. – 32 с.
4. Самохвалов В. Я. Борис Лятошинский / В. Я. Самохвалов. – К.: Муз. Україна, 1981. – 52 с (Творческие портреты украинских композиторов)
5. Самохвалов В. Я. Борис Лятошинський/ В. Я. Самохвалов. – К.: Муз. Україна, 1981. – 44 с. (Творчі портрети українських композиторів)
6. Зінченко Н. Згадаємо Лятошинського / Н. Зінченко // День. – 2011. – 14 квіт. – С.7.
7. Олійник Л. Скарб Бориса Лятошинського / Л. Олійник // Дзеркало тижня. – 2005. – 29 січ.
8. Муха А. Уроки майстра: [про укр. композитора Б. М. Лятошинського] / А. Муха // Музика. – 1998. – № 1-2. – С. 24-25.
9. Сошик Ю. За вимогою історичної справедливості: [про третю симфонію Б. М. Лятошинського] / Ю. Сошик // Музика. – 1997. – № 1. – С. 4-5.
10. Муха А. Отмечая 100-летие со дня рождения Б. Н. Лятошинского / А. Муха // Муз. академия. – 1996. – № 1. – С. 23.
11. Постать світового рівня: до 110-річчя від дня народження Б. М. Лятошинського (1895-1968) / О. О. Гриценко // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2005. – І квартал. – С. 22-26.
12. Лятошинський Борис Миколайович (1895-1968): український композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч / І. Ф. Курас // Провідники духовності в Україні. – К.: Вища школа, 2003. – С. 699-700.
13. Лятошинський Борис Миколайович / Н. В. Терес // Діячі науки і культури України: нариси життя та діяльності. – К.: Чернівці, 2010. – С. 372-375.
14. Лятошинский Б. Н. Симфония №3: соч. 50 / Б. Н. Лятошинский. – Партитура. – К.: Муз. Украина, 1984. – 254 с.
15. Лятошинский Б. Н. Украинский квинтет: для фортепиано, 2-х скрипок, альта и виолончели / Б. Н. Лятошинский. – К.: Муз. Украина, 1979. – 104 с.
16. Лятошинский Б. Н. Славянский концерт: соч. 54: для фортепиано с оркестром: перелож. для 2-х фп. автора / Б. Н. Лятошинский. – К.: Муз. Украина, 1982. - 102 с.
17. Лятошинский Б. Н. Сочинения для фортепиано / Б. Н. Лятошинский. – М.: Музыка, 1972. – 129 с.