 Пошук по сайту
Віртуальні виставки
«Перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви»
до 150-річчя від дня народження Василя Липківського
(відділ мистецтв)
Віхи життя
Василь Липківський – церковний реформатор, перший митрополит Української автокефальної православної церкви, людина великої душі і самовідданого служіння на ниві духовного відродження українського народу, блискучий майстер проповідницького мистецтва народився 20 березня 1864 року в селі Попудні Київської губернії (нині – Черкаська область) у родині сільського священика.
Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській бурсі, де навчався у 1873-1879 рр. Згодом, у 1879-1884 рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення якої його, як кращого учня, було направлено до Київської духовної академії, яку він закінчив у 1889 році з ученим ступенем кандидата богослов'я. У 1890 році у віці двадцяти п'яти років Василя Липківського призначено законовчителем Черкаської гімназії, а через рік 20 жовтня 1891 року – висвячено на священика.
У 1892 році отця Василя призначили настоятелем собору у місті Липовці Київської губернії і повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту.
У 1903 році отець Василь (Липківський) отримав сан протоієрея. Того ж року шкільна рада при Священному Синоді призначила молодого богослова на посаду директора Київської церковно-вчительської школи.
Вже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять, як українські православні – з одного боку і російська церква – з іншого. Він розцінював Російську православну церкву як один з інструментів у руках вищих чиновників Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії і українців зокрема, до метрополії. Також отець Василь (Липківський) виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів. Критично ставився майбутній митрополит і до церковно-слов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули з викладацької роботи за звинуваченнями у «ліберальних поглядах» та «українофільстві» і призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва.
З початком демократичної революції 1905-1907 рр. отець Василь (Липківський) активно включається в український культурно-релігійний рух. У 1905 році його обирають головою з'їзду духовенства Київщини, який своїм рішенням ухвалив запровадити українську мову у церковне богослужіння і викладання у духовних школах. Але із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись, здебільшого, парафіяльною роботою, а також викладанням у кількох школах.
5 травня 1920 року Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) звернулася з листом до української православної громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні.
Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на свято Покрови у Софії Київській було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви.
Проте вийшло так, що жоден єпископ не захотів взяти участь у Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, що Собор не мав права обирати предстоятеля церкви – митрополита та, в результаті, покладати єпископів.
Чи не найважливішу роль тут зіграв протоієрей Василь Липківський, що виступив із першою доповіддю, в якій обґрунтував канонічність Собору.
Цілком закономірно, що 21 жовтня протоієрей отець Василь (Липківський) таємним голосуванням майже одноголосно був обраний на посаду єпископа-митрополита.
Всеукраїнський церковний собор, за практикою стародавньої Александрійської церкви – покладанням рук усього духовенства – висвятив свого першого єпископа Василя (Липківського) й обрав його главою Української автокефальної православної церкви – Митрополитом Київським і всієї України.
Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Визначальною виявилась сформована ще у 1917-1918 рр. позиція митрополита Василя (Липківського) про повну аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Першоієрарх УАПЦ вважав, що попри те, що у всьому світі у відносинах церкви і держави панує принцип «союзу» («політичність церкви й церковність політики»), цей шлях є згубним для церкви, руйнує її. Таким чином, митрополит наголошував на тому, що УАПЦ має «рішуче відокремитися від держави», бути максимально аполітичною, бути «царством не від світу цього».
Здавалось би, держава мала б дотримуватись принципів декрету про відокремлення церкви від держави, тим більше, що представники радянської влади в Україні дали згоду на утворення УАПЦ. Проте цього не сталося і митрополит Василь (Липківський) дуже швидко повною мірою відчув на собі вплив державних органів.
Митрополит Василь (Липківський) фактично опинився під домашнім арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували митрополита і після другого арешту, за обвинуваченням в антирадянській діяльності, він три місяці провів у в'язниці ДПУ у Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.
З осені 1925 року влада відібрала низку храмів української церкви. Митрополита Василя (Липківського) і надалі утискали. Йому не дозволяли відвідувати церковні округи, парафії, вести нормальне спілкування з вірянами. Ускладнилися, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, стосунки митрополита з ВПЦР. Нормою стали часті бесіди з працівниками ДПУ.
Після 1927 року Василь (Липківський) прожив ще 10 років – усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.
Рішення Другого Всеукраїнського церковного собору стали справжнім ударом для отця Василя (Липківського). Згодом у своїх мемуарах Липківський писав: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами не мав. Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехівського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митрополит Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав».
До жовтня 1929 року колишній митрополит мешкав на подвір'ї Софійського собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом'янці – поруч зі Свято-Покровською церквою.
Процес нищення української церкви було завершено у 1930 році: 29-30 січня нашвидкуруч зібрані єпископи та близько 40 священиків оголосили себе надзвичайним собором, де, під тиском влади, прийняли ухвалу про розпуск автокефальної церкви.
Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і колишнього її митрополита – отця Василя (Липківського).
У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто – у хатку в Олександрівській слобідці. Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати – писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.
22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) в черговий раз заарештували. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне, на той час, обвинувачення: був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу на підставі обвинувачень в «антисовєтській агітації у великих масштабах». 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання не відоме (на Лук'янівському цвинтарі в Києві встановлено символічний пам'ятний хрест).
Не оминули репресії і найближчих родичів Липківського: старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання до Сибіру.
Літературний доробок
Окрім релігійної діяльності, митрополит Василь (Липківський) також плідно займався діяльністю літературною. Він є автором численних публіцистичних статей, проповідей, історичних розвідок, перекладів богослужбової та релігійної літератури, підручників, що дійшли до наших днів. Збереглася і епістолярна спадщина видатного діяча.
Літературну творчість митрополита можна умовно поділити на три періоди за часом. До першого періоду можна віднести доробок отця Василя у його молоді роки, коли він, будучи священиком, окрім духовної роботи, активно займався публіцистикою та був постійним дописувачем київських журналів «Киевские епархиальные ведомости» та «Киевская старина».
Другий період творчості Василя (Липківського) охоплює роки активної боротьби за українську автокефалію та час, коли митрополит Василь стояв на чолі УАПЦ. У цей період архієрей активно займається перекладом на українську мову богослужбової літератури, а також богословських та літургійних текстів. Зокрема, митрополит перекладає українською мовою Літургію Іоанна Златоуста, Молитовник, Часословець.
Третій період творчості священнослужителя торкається останніх 10 років його життя, які виявилися найтрагічнішими, але, у той самий час, і найпліднішими з точки зору літературної роботи. Саме у ці роки отець Василь (Липківський) писав свою «Історію Української церкви», уклав двотомник «Наука самоосвіти українського духівництва», написав підручники «На Старий і Новий Заповіт», «32 розмови з історії Всесвітньої Церкви», уклав кілька збірок власних проповідей, зокрема, збірку «Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу», що містить 194 проповіді. Також у цей час отець Василь вів активне листування з українськими церковними діячами за кордоном, продовжував роботу з перекладу релігійної літератури.
Рукописи та праці отця Василя (Липківського) зберегла його сестра, а основний твір митрополита — «Історію Української Православної Церкви» професор Микола Андрусяк у 1942 році переправив до Львова митрополиту Андрею Шептицькому, який згодом зміг передати його на Захід.
Більшу частину доробку Василя (Липківського) було видано друком після війни зусиллями української діаспори на Заході. Звідти, вже після проголошення незалежності у 1991 році, твори митрополита повернулися і в Україну та нині вивчаються у духовних навчальних закладах Української православної церкви Київського Патріархату та УАПЦ.
Книги митрополита Василя (Липківського)
Вшанування пам'яті
За радянських часів ім'я митрополита Василя (Липківського), так само, як і імена тисяч інших жертв радянського режиму в Україні, було піддано забуттю. Тим не менш, пам'ять про життя та діяння митрополита зберігала українська діаспора США та Канади. На кошти та добровільні пожертви українців Америки, у жовтні 1983 року у містечку Саут-Баунд-Брук (США) на території українського православного центру Святого Андрія Первозваного, митрополитові Василю (Липківському) було встановлено величний пам'ятник. Автором монументу є скульптор Петро Капшученко. Автор ідеї та найактивніший учасник створення цього пам'ятника – Петро Матула.
Пам'ятник Митрополитові Василеві Липківському. (Скульптор Олесь Маляр) Споруджений 2000 р.
Пам'ятник Митрополитові Василеві Липківському. (Скульптор Петро Капшученко) Відкритий та освячений 1983р.
З проголошенням у 1991 році незалежності ім'я митрополита починає поступово відроджуватися і в Україні. У 2000 році у Тернополі, біля церкви Різдва Христового, коштом релігійної громади УАПЦ було встановлено перший, і поки що єдиний в Україні, пам'ятник Василю (Липківському). На постаменті пам'ятника міститься надпис: «Митрополит Василь Липківський. До 2000-ліття Різдва Христового ісповідникам і новомученикам УАПЦ».
В Києві пам'ятників митрополиту досі немає, проте ще на початку 1990-х років було встановлено пам'ятний хрест на Лук'янівському цвинтарі, а також меморіальну дошку на честь митрополита Василя (Липківського) на Свято-Покровському храмі, де він був настоятелем. Текст дошки повідомляє: «У цій церкві Св. Покрови на Солом'янці в 1905-1919 рр. був настоятелем обранець Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ 1921 р. митрополит Василь Липківський».
Символічна могила Митрополита Липківського. Лук`янівське кладовище
Меморіальна дошка на Церкві Св.Покрови (м. Київ, Солом`янка)
26 квітня 2007 року Київська міська рада на своєму пленарному засіданні ухвалила рішення про перейменування вулиці Урицького, неподалік Солом'янської Покровської церкви, на вулицю Митрополита Василя Липківського. Рішення Київради було підписане Київським міським головою у квітні 2011 року і офіційно оприлюднене у газеті «Хрещатик» 18 січня 2012 року.
Також у 2007 році в Україні широко відзначили 70-річчя з часу загибелі священнослужителя. У рамках відзначення, у Києві та інших містах України, відбулися численні наукові конференції та презентації, присвячені Василю (Липківському).
У 2007-2008 рр. постать митрополита Василя (Липківського) взяла участь у проекті «Великі Українці» на телеканалі «Інтер». Окрім того, планується запис та випуск аудіодиску проповідей отця Василя.
13 травня 2013 у Верховній Раді України зареєстрований проект Постанови про відзначення 150-річчя з дня народження отця – митрополита УАПЦ Василя Липківського.
15 липня 2014 року на черговій сесії міської ради міста Липовець депутатами одноголосно було прийняте рішення про перейменування центральної вулиці міста – вулиці Леніна. Частина вулиці отримала назву на честь Василя Липківського, інша частина – на честь Героїв Майдану.
Інтернет – ресурси
|
