Віртуальні виставки

«Співець дівочої краси»
105 років від дня народження Андрія Коцки

(Повнотекстова віртуальна довідка)

23 травня 2016 року виповнюється 105 років від дня народження відомого, далеко за межами нашого краю, живописця, народного художника України Андрія Андрійовича Коцки.

Андрій Андрійович був шостою дитиною в родині єпископського кучера Андрія Коцки та його дружини Алжбети Гураль. Все його життя пройшло на вулиці Винничній у м. Ужгороді. З шести років навчався спочатку у чоловічій народній школі, а потім у «горожанці». У 1927 році Андрій Коцка вступає до Ужгородської півчо-учительської семінарії, де Адальберт Ерделі викладав рисунок, та паралельно навчається в Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая в Публічній школі малювання. Вплив Адальберта Михайловича виявився настільки могутнім і вирішальним, що молодий Андрій обирає нелегкий шлях художника. Коцка успішно закінчує семінарію та починає вчителювати в с. Тихе у Верховині. Згодом у чині лейтенанта кавалерії служить у Чехословацькій армії. Впродовж 1937-1940 років працює вчителем у селах Кам’яниця та Сімер Перечинського району. Це збагатило закарпатського художника життєвим досвідом, неабияким запасом спостережень, прекрасним знанням народного життя. Уже в 1935 році в м. Ужгороді відкрилася персональна виставка Андрія Коцки, що мала гучний успіх та закріпила за автором репутацію одного з найталановитіших живописців Закарпаття.

Андрій Коцка завжди багато працював не тільки як портретист, але і як пейзажист, який тонко відчуває красу і неповторну своєрідність Закарпаття. У будинку на Винничній, який переданий м. Ужгороду сестрою Андрія Коцки, живуть не тільки його пензлі, що ніби й зараз готові написати карпатський пейзаж, а й те відоме личко верховинки.

Його портрети того часу хвилюють і зворушують гостротою, емоційним ставленням художника до своїх моделей, у кожен пейзаж він вкладає глибоку особисту реакцію. Він був освічений, інтелігентний, всебічно розвинений і помітно виділявся серед інших. Його життя не було легким, він змушений був сам заробляти, але завжди намагався бути ефектним. Так у 1935 році (в той час Закарпаття входило до складу Чехословаччини) Андрія Коцку призвали на дійсну військову службу. При чеській владі вчителі шанувалися як високоосвічені люди і у війську могли служити лише офіцерами. Андрій Андрійович опинився перед вибором: служити в піхоті на повному державному утриманні чи в кавалерії, де була ефектна форма, але необхідно було мати власного коня. Звісно, що він вибрав кавалерію і за власні кошти купив прекрасного арабського скакуна. У 1939 році в м. Будапешті (Угорщина) відбулася Всеугорська виставка образотворчого мистецтва, де за серію робіт «Жителі Турянської долини» Андрія Коцку нагороджують стипендією для навчання в Академії образотворчого мистецтва в Римі під керівництвом професора Ферруччо Феррацці. Після повернення з Італії в 1942 році він знову продовжує працювати в школі. Андрій Коцка і в довоєнний, і в післявоєнний періоди завжди був в епіцентрі культурно-мистецького життя краю поряд із А. Ерделі, Й. Бокшаєм, Е. Контратовичем, Ф. Манайлом та іншими митцями. Художник був членом Товариства діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі з 1933 року. Під час війни у 1940-45 роках Андрій Коцка переховував картини за Ужгородом, щоб зберегти їх від розграбування, активно займався збереженням полотен для картинної галереї. Його сестра Ганна Андріївна згадує: «...як він чекав приходу нового життя! Він, на той час уже порівняно відомий художник, стає начальником міліції. Чому? Хотів захистити й наші культурні цінності. Майже весь день у місті пропадав, а вночі сідав за картини...» Андрій Андрійович мав письмовий дозвіл міської влади малювати з натури, щоб не звинуватили у шпигунстві. У 1945 році київські художники, серед яких були В. Касьян, М. Глущенко, О. Шовкуненко, разом із закарпатськими митцями влаштували в Ужгороді спільну виставку, яка згодом побувала в містах Києві та Москві. Так відбулося знайомство столиці з творчою інтелігенцією Закарпаття. Уже в 1946 році А. Коцка – серед засновників новоствореної Закарпатської організації Спілки художників України та один із перших викладачів (1948-1950) Ужгородського художньо-промислового училища (нині коледжу мистецтв ім. А. Ерделі Закарпатського художнього інституту).

Андрій Коцка увійшов в історію закарпатського живопису перш за все через свою власну палітру. Гармонію кольору, як її відчував Коцка, не вдається повторити. А тим часом і досі про яскраві спалахи в закарпатській природі дехто каже: «Це Коцчині кольори». На сторінках журналу «Юный художник» Андрій Андрійович так розкрив секрети своєї майстерності: «…Мало відшукати виразний типаж, скажімо, молодої селянки, потрібно ще знати мову, якою тільки й можна розповісти про її обличчя, поставу, одяг, оточення. І тут на допомогу прийшло народне мистецтво. Я помітив, що ткалі-вишивальниці використовували всього два-три кольори. Але як вони їх обігравали! А якщо, подумав я, будувати свої роботи теж на зіставленні двох-трьох основних кольорів?»

Ректор Закарпатського художнього інституту Іван Іванович Небесник знав Андрія Андрійовича з 1978 року і, згадуючи про нього, розповідав словами самого художника про нелегкі часи викладацької роботи в художньо-промисловому училищі. Викладаючи в училищі рисунок і живопис він часто приносив студентам альбоми з творами італійських художників світової класики, за що був звинувачений у розбещенні молоді буржуазною літературою. Художника часто звинувачували у невмінні професійно малювати, прописувати деталі. Щоб довести протилежне, Андрій Коцка створив ряд жіночих і кілька чоловічих портретів, де продемонстрував високий професіоналізм, але «…це вже не був Коцка. Як би він пішов цим шляхом, Україна не мала би неповторного художника, в мистецтві якого так вдало переплелися академічна підготовка, італійське мистецтво та глибоке знання закарпатської народної творчості». Його стиль мінявся з роками. Навіть коли він став тим художником, яким його всі знають, все одно прагнув малювати інакше. В останні роки життя він майже не полишав майстерні, працював дома і пояснював, що в молоді роки мандрував удосталь, а тепер йому добре вдома. Багато робіт пізнього періоду творчості залишилися незавершеними, очевидно, давалися взнаки проблеми зі здоров’ям і це морально впливало на Андрія Коцку. У творчості Андрія Андрійовича відбилися різні життєві події, зокрема і те, що він розлучився з жінкою, яку любив, жив один. Мабуть, тому залишилася велика кількість жіночих портретів. Якщо прослідкувати його ранні роботи, то Коцка малював як передвижник портрети класичні, а потім його закарпатська тематика…

Художника не стало 4 листопада 1987 року. Його полотна експонуються в художніх музеїв Ужгорода, Мукачева, Хмельницького, Чернігова, Донецька, Києва та інших міст.

В Чернігівському обласному художньому музеї зберігається 4 роботи Андрія Коцки. Це – «Чабан Василь Сурмай» та «Ветерани», «Іриси» та «Весняний ранок». Ці всі твори здавалося б різними сюжетами поєднує барвистість візерунків народного одягу, блакить Карпат та тепло сонячного проміння, які були невід’ємною складовою частиною життя їх автора.

Якщо у людини недобра душа, то вона не може творити такі речі, які творив Андрій Андрійович Коцка, він був людиною з чистою душею і великим талантом». Його картини, як коштовності, набувають із часом все більшої ціни. У них є якась проста та нерозгадана таємниця. Адже сьогодні, на насиченому ринку картин знаменитих закарпатців, практично немає копій з творів Андрія Коцки. Бо цього, кажуть, не повторити.