Пошук по сайту

Віртуальні виставки

«Побачення з талантом»

Володимир Терентійович Денисенко – український радянський кінорежисер, сценарист та педагог. Лауреат Шевченківської премії (1979). Народний артист УРСР (1983).

Народився 7 січня 1930 року в селі Медвин на Київщині.

З 1931 по 1941 роки Володимир із своїми батьками проживав у Харкові, де їх застала війна. Батько йде на фронт, а мати з сином їдуть у Медвин.

До звільнення села Червоною армією Денисенко не мав можливості навчатися, а тому лише восени 1944 року пішов до п’ятого класу Медвинської середньої школи. Сила духу й жага до знань у нього були такі, що протягом 1944-1945 навчального року він закінчив одразу три класи – п’ятий, шостий і сьомий, а восени 1945 року – екстерном восьмий клас і тоді ж вступив до дев’ятого класу Виноградської середньої школи Лиснянського району Київської області. З поверненням батька з війни сім’я переїздить до Києва, де Володимир закінчив десятий клас у Київській чоловічій середній школі № 49.

1947 року Володимир Терентійович вступив на акторський факультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, де зарекомендував себе вимогливим студентом з прекрасним хистом режисера-постановника, гарними акторськими можливостями, здатністю до експериментальної роботи.

У 1948 році за успіхи у навчанні та гарні сценічні роботи В. Денисенку дали сталінську стипендію і, як виняток, перевели на режисерський факультет. Того дня, коли це було оголошено в інституті, Денисенка заарештували за «український буржуазний націоналізм» і після півторарічних допитів і знущань відправили (без суду) до В’ятлагу на 5 років.

Після повернення у Київ Володимир Денисенко з великими труднощами відновився на режисерському факультеті. У 1956 році закінчив інститут і поїхав стажуватися у Москву до Олександра Довженка. Там режисер познайомився з актрисою Наталією Наум – своєю майбутньою дружиною. Також здружився з Сергієм Параджановим, з яким разом приїздить на Київську кіностудію, де починає працювати з 1965 року.

Перший його фільм «Солдатка» (1959) розповідає про трагічне кохання жінки, обпаленої війною. Герой картини, який після повернення з фронту покохав вдову загиблого друга, помирає від кулі, що залишилася біля серця. Але сценарій довго не приймали, обґрунтовуючи, що смерть головного героя «суперечить канонам соцреалізму». Дозвіл на постановку було отримано лише з умовою, що герой залишиться живим.

Наступний мелодраматичний фільм «Роман і Франческа» (1960) був знятий за сценарієм О. Ільченка і набув неабиякої популярності. Це казкова історія кохання українського моряка Романа та італійки Франчески (Людмили Гурченко), яких розлучає війна. Фільм мав великий резонанс: у Радянському Союзі зібрав 78 мільйонів глядачів.

1962 року Володимир Денисенко створює стрічку про міжнародну солідарність під назвою «Мовчать тільки статуї», в якій ідеться про будування гідроелектростанції в близькосхідній країні.

Кінострічка «Сон» (1964) – перший справжній успіх Денисенка. Фільм про молоді літа Тараса Шевченка. Іван Миколайчук, ще студентом, знявся у головній ролі, що багато в чому визначило успіх стрічки.

У 1967 році після тривалої боротьби з Держкіно СРСР Володимир Денисенко отримав дозвіл на постановку фільму «На Київському напрямку», в якому вперше було відображено історичну правду про роль захисту Києва під час Другої світової війни.

Сценарій другої серії кінорозповіді про Київ та киян під час німецької окупації під назвою «Неопалима купина» залишився на папері... Незважаючи на підтримку директора кіностудії Василя Цвіркунова, керівництвом ЦК КПУ у створенні фільму було відмовлено: «Не актуально!».

У 1965 році Володимир Денисенко створив на кінофакультеті КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого майстерню з вісімнадцяти хлопців і дівчат з України, Росії та Грузії. Ця спільна режисерсько-акторська майстерня була зримим продовженням педагогічного експерименту Довбищенка. І без неї неможливо уявити створення вершини творчого здобутку Денисенка – кінофільму «Совість» 1968 року.

«Совість» у доробку Денисенка стоїть окремо, тому що це живий, ніким не осуджений чи деформований текст, це пам’ятник власним учителям (у першу чергу Довженку), мистецькій свободі та незаангажованості. Саме завдяки цій оголеній правді, «Совість» різко контрастувала з фільмами, в яких панували штучна правда, штучні емоції, штучні герої.

1970 року Володимир завершує роботу над картиною «Важкий колос». Фільм розповідає про життя радянського села 60-х років, реформування сільськогосподарської науки, перетворення природи і використання землі та її багатств.

1971 року Володимир Терентійович зняв стрічку «Осяяння», в якій продовжив попередню наукову тематику і виступив проти псевдонауковості та складності у визнанні авторства в умовах радянської дійсності. Це кіно про вчених-мікробіологів, які досліджують причини і механізми дії онкологічних захворювань, шукають шляхи боротьби з цією підступною та небезпечною для людини хворобою.

1975 року Володимир Терентійович знімає фільм за власним сценарієм «Повість про жінку», в якому йдеться про особисті проблеми радянської жінки – металурга Наталки Нечай, яку зіграла дружина режисера Наталія Наум. Вона ж отримала приз за цю роль 1975 року на Республіканському фестивалі у Жданові.

У 1978 році Денисенко створює кіноновелу «Дніпровський вітер», за мотивом твору «Чарикомиші» Олеся Гончара, в якому йдеться про урбаністичну трансформацію озера на шосейну трасу.

1978 року Володимир Денисенко знімає фільм «Женці», за яку отримує Державну премію ім. Т. Шевченка (1979) та головні нагороди на кінофестивалях в Ашхабаді (1979) та Ворошиловграді (1980).

Остання картина – «Високий перевал» 1981 року, у якій Денисенко сміливо торкнувся самого трагічного періоду радянської імперії, татуйованої теми – визвольного руху в Західних областях України.

Стрічка отримала приз кіностудії Довженка на кінофестивалі в Таллінні та диплом за кращу чоловічу роль (Олександр Денисенко) на МКФ «Молодість» у 1982 році.

Після виходу «Високого перевалу», постійних хвилювань через те, що не зміг відстояти задумане, захистити від жорстокого втручання у живий організм створеного ним фільму, у Денисенка стала прогресувати ішемічна хвороба серця.

Помер режисер 10 червня 1984 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

1. Павличко Д. «Один з найближчих моїх київських друзів...» : до 85-річчя від дня народження Володимира Денисенка укр. кінорежисера, сценариста / Д. Павличко // Кіно-Театр. – 2015. – № 1. – С. 33-36.
2. Денисенко Г. Чуєш, брате мій! : спогади, фотодокументи / Г. Денисенко. – Київ : Український письменник, 2013. – 237 с. : фото.
3. Брюховецька Л. Таким був Володимир Денисенко : рецензія / Лариса Брюховецька // Літературна Україна. – 2013. – 28 листоп. – С. 6.
4. Брюховецька Л. І. Денисенко Володимир Терентійович / Л. І. Брюховецька // Енциклопедія Сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка. – Київ : [б. в.], 2007. – Т. 7. – С. 378.
5. Денисенко В. Особистість у художньому фільмі. Нотатки режисера / В. Денисенко // Культура і життя. – 1982. – 3 січ.
6. Тимошенко Ю. Світло великої душі // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – Київ : Дніпро. – 1973. – С. 532.